Неймовірна історія неймовірної Людини

Знайдені під час толоки цінні документи пораненого учасника бойових дій передано власнику!

Нагадаємо, під час суботньої толоки з прибирання «Бузкового гаю» 25 січня, членкиня та лідерка Сили Людей Людмила Рижевська знайшла цілий пакет різних документів учасника бойових дій на ім’я Вівчар Іван Савкович. Вони були герметично складені у достатньо водонепроникний пакетик з-під чіпсів, що вберегло їх від надмірних пошкоджень вологою.

Після публікації у Фейсбук повідомлення про пошук їх власника, завдяки поширенням та активності багатьох людей, у той ж вечір ми вже вийшли на контакт з паном Іваном.

Посилання на публікацію – https://www.facebook.com/sl.ternopil/posts/794393911038759

Як ми дізнались з його слів, документи разом з наплічником з особистими речами було викрадено на початку осені минулого року поблизу церкви у «Старому парку». Під час лікування в обласній лікарні Іван Савкович вирішив прогулятись та помолитись у красивій дерев’яній церкві. На лаві поряд церкви він на кілька хвилин залишив без нагляду, на його думку, мало привабливі речі. На жаль, їх було вкрадено.

Ми встигли трішки поспілкуватись з головним винуватцем цієї історії.
Публікуємо окремі уривки розмови.

— Розкажіть про себе: звідки Ви, чим займаєтесь.
— Звати Вівчар Іван, 1975 року народження з села Зозулинці, що за Заліщиками в 20 кілометрах. Народився в Сибірі в уральських горах в сім’ї українця. Коли мені було 5 років, то знов вернулись в Зозулинці. Хрестили в Греко-Католицькій церкві. Чортків добре мені поміг – я там пройшов медичні курси. До війни був на заробітках в Польщі, працював зварювальником. Зараз з жінкою займаємось домашньою господаркою, помідорами, маю двох свиней. На заробітки закордоном, як колись, здоров’я нема. У мене серйозна інвалідність, часто по лікарнях лежу підліковуюсь. Маю двоє дочок, працюють в Львові перекладачами. Дружина колись була бухгалтером, потім в дитячому садку, зараз вдома. Маю орден Мужності третьої ступені.

— Телефоном і зараз відчувається ваша щира радість знахідці. Є якісь особливі причини?
— Та так! Посвідчення УБД неможливо заново зробити. Як загубив – всьо. Куди не звертався і шо не пробував – не виходить. Тільки довідку зробили. А «корочку», яку всі вимагають, не видають. Получається, що нема механізму повторного виготовлення посвідчення учасника бойових дій. Або я того не знаю. Без посвідчення УБД не хочуть навіть пломби класти в стоматологічній поліклініці по програмі для атовців. Та і інші папери потрібні. Там і талони на безкоштовний проїзд.

— Як ви попали на фронт? Як і чому добре забезпечена людина з роботою за кордоном так змінила своє життя?
— Їздив весь час заграницю. Якраз приїхав в Україну, дивився телевізор… Як побачив кого, яких хлопців вони забирають на фронт, то не міг спокійно дивитись. Бо розумів, що то я там маю бути, мене спеціально на то готували – я в Одесі служив в спецназі. Я просто готовий солдат, саме мені треба йти і служити, робити то шо я натренувався і до чого я маю хист.
Першим ділом, як то все почалось на сході, перед першою хвилею, прийшов в воєнкомат і кажу, що йду служити. А мені сказали йди звідси ти нам не потрібен та я взяв поїхав за границю – в Польщу. За пару місяців я приїхав, бачу то вже война повним ходом йде і я знову пішов, так як доброволець на четверту хвилю (перша згідно указу Порошенка). Взяли. Спочатку 29 січня 2015-го я попав на навчальний полігон в Старичі, а 9 березня року я вже був на передові і з першого дня – за Богданівку, перед Вікторівкою яка була з їхнього боку. Ми були в самій гарячій фазі і самій гарячій точці – «Кубі». Як глянути на карту – то такий «дзюбичок» біля Донецька і ми на його кінчику.

— Розкажіть як тривала служба і як сталось поранення?
— Ну я там стояв в полі, де мали пункт на 12 чоловік. Ми там окопувались, відстрілювались. На нас часто нападали диверсійні групи. Війна, настояща війна. Постоянно від посадки до посадки йшли в перед, копали, окопувались, як то кажуть, не сиділи без діла. Потому в липні місяці поїхав в отпуск на 10 діб, але, не докінчивши отпуск, коли хотіли зробити “волонваський котел”, через вісім днів вернувся. І тут в нас почались каждий день масові обстріли. Нас звідти забрали і на наше місце поставили 17-ту танкову. Нас так як відтягнули назад пару днів на учєнія і коли почався повномасштабний наступ нас закинули на передову і я був по документах помічник гранатометника, а на ділі гранатоментик роти, відповідав за три АГСа. Мене закинули на такий як джип заграничний воєнний з пару барабанами на 29 гранат, і під Старогнатівку. Ми серед ночі пройшлися на кілометр вперед і, як то кажуть, розклалися з тим всім обмундірованієм і відкрили вогонь з двох АГСів і я був між ними посередині. І тут «птура» (протитанкова управляюча ракета) встрілила… А я якраз тіки почав з середнього «агееса» стріляти. То був почався масовий обстріл з обох сторін з чого тіки можна. І з танки, і з пушки, і «урагани», і «гради», і «саушки»… З двох сторін стріляють, а ми посередині. І тут дивлюсь щось летить. Я поняв шо то «птур». Зразу «агеес» відкидаю і та штука пролітає таково коло мене, розривається. Осколки пролітають через бронєжилєт в живіт, в ногу і в правий карман, де вервичка була. Ударна волна мене підкидає, я лечу в повітрі, падаю, чую що ні вдихнути ні видихнути не можу… Мене рєско вкололи в коліно, чуть-чуть відтягнули в сторону, і далі вже нічо не помню. То було 10 серпня 2015 року. Саня Димерка, який надав першу допомогу, казав що аж 5 хвилин шкварчало всередині. Нас тоді поранили 3 чоловіка: одного в голову, одного в ногу і мене в живіт і в ногу.
Очухувався я вже аж в Німеччині в лікарні.

— Як ви попали в Німеччину і як проходило лікування? Як себе зараз почуваєте?
— Вже потім я взнав, що спочатку мене забрали в Волноваху, де зробили операцію. Звідти в критичному стані з температурою вище 40 градусів забрали до Маріуполя, а звідти вертушкою закинули в «Мєчнікова» (Дніпропетровська обласна лікарня), де сказали що ніяких гарантій і що вже всьо, помирає. Але, слава Богу, організм боровся. Там я був коло двох неділь. Самольотом мене забрали в Київ, а звідти разом з ще близько 300 тяжко пораненими відправили в Німмечину. То по домовленостях між Порошенком і Меркель. Німецькі лікарі мене оперували, зшивали кишечник, щось там розширювали в кількох місцях. Вони мене спасли. Рана і операція були такі складні, що гоїлось затягувалось 4 місяці. Але з того часу проблеми постійно. Ще купу операцій вже в Україні пережив. Ріжут і ріжут, ріжут і ріжут… Лиш того року 3 рази оперувався… Купа грошей пішло. Добре шо були ті 274 тисяч гривень були за поранення і то шо на заробітках заробив.

— На завершення…
—- Таку історію не придумаєш. То Бог якогось ангела спустив, що всіх так скерував. Щоб саме тут документи кинули, щоб саме тут ви прибирали…
В той вечір пішла інформація про знахідку теща моя звонить і каже «Іване, не дарма ти молився. Твоя «убедешка» як фенікс – воскресла!»
Мені дуже настрій піднявся. Той вечір до пів третьої ночі мені всі звонили і повідомляли про знахідку.
Щиро дякую вам! Не знаю як віддячити…