З Днем українського добровольця!

14 березня – свято тих, для кого слова «безкорисливо», «щиро», «відважно», «самовіддано», «безстрашно» не просто знайомі, а притаманні! Член команди «Сили Людей» Тернополя Андрій Столяров вирішив йти добровольцем на війну як тільки почались заворушення на сході країни.

«У травні 2014 року пішов у наш військомат, сказав, що хочу записатися. Мобілізація ж. Там озвучили, що не мають моєю облікової картки. У підсумку мої дані занотували і обіцяли передзвонити. Та йшла перша мобілізація, друга – ніхто не телефонував. І я з товаришем почали шукати яким чином потрапити на схід»,- розповідає Андрій Столяров.

Андрій пригадує, що познайомився з одим із бійців батальйону «Айдар». Той допоміг йому та товаришу потрапити в його лави. Перш ніж їхати на війну Андрій продав свій автомобілів аби за виручені кошти забезпечити дружину та дітей поки його не буде поруч. Знав, що йде добровольцем і про якесь матеріальне забезпечення мова йти не може.

«Так у листопаді 2014 року я потрапив у місто Щастя, в один з підрозділів батальйону «Айдар». Матеріального забезпечення в нас не було, адже не перебували в штатному розписі. Щоб нас оформити потрібен був хоча б військовий квиток, а в мене з документів був лише паспорт. Відповідно воювали ми зброєю, яку «відбили» у сепаратистів. Основне завдання, що мали виконувати, несло превентивний характер. Тобто заздалегідь фіксувати атаку ворога і зупиняти її тими засобами, що мали»,- розповідає Андрій.

Якби не волонтери, каже Андрій, то і їсти не було б нічого. Завдяки їм тоді і жили, і вдягались. Все за гроші, якими допомагали люди. За це їм щиро вдячний. Будучи добровольцем Андрія навчили працювати з автоматичним гранатометом, а ось робота з тепловізором добряче попсувала зір.

«Було кілька сутичок, але за час мого перебування в «Айдарі» ми бойових втрат не понесли. Хоча, звісно, вони загалом були… Більше страждали місцеві, принаймні в Щасті. Хоча саме місцеві тоді нас часто «здавали»… Якось, їдучи на бойове чергування в повному озброєнні, Роман Рено (позивний,-авт.) запитав нас: «А на кому зброя офіційна?». То тоді з десяти чоловік лише двоє мали дозволи та рахувалися військовослужбовцями. Тобто якби нас «взяла» служба військового правопорядку, то по суті вісьмох з нас, в тому числі й мене, можна було саджати за грати, бо мало того що зброя неофіційна, так ще й сепаратистів. І якби у фургончик, в якому ми чергували, прилетіла міна, то офіційна статистика б сказала, що загинуло двоє військових і вісім людей незрозумілого походження, адже ми були ніким»,- констатує Столяров.

Після «Айдару» в статусі добровольця Андрій Столяров у березні 2015 року пішов служити вже офіційно в новосформовану авіамобільну бригаду «81», місцем постійної дислокації якої теж була зона АТО.

«У 2014 ми не були готові до війни. І добровольці підставили плече державі, коли поїхали на схід фактично наосліп. Я не шкодую, хоч і добряче попсував здоров’я. Всі ми там знали, для чого, заради кого стоїмо. Це головне»,- впевнений Столяров.