109 років з дня народження нашого легендарного земляка Михайла Сороки

Сьогодні виповнюється 109 років з дня народження нашого легендарного земляка Михайла Сороки – одного із лідерів Кенгірського повстання, мужнього борця за права і свободи людей, який не здавався ніколи і ні за яких обставин, а тому слугує добрим прикладом незламності духу, любові до життя і рідного краю.

Народився Михайло у 1911 в селі Великій Гнилиці на Тернопільщині. Після початкової школи в рідному селі навчався в Тернопільській гімназії, в українській гімназії в Ржевниці (Чехо-Словаччина), а потім — на факультеті архітектури “Празької політехніки”.

Ще у дитинстві вступив у “Пласт”, а пізніше і до Організації українських націоналістів (ОУН). У 1937 році польська влада затримала і засудила Михайла на 5 років ув’язнення за підпільну антидержавну діяльність.

Термін відбував у “Березі Картузькій” і “Гродно”, також у Станіславській тюрмі, де зустрів Катерину Зарицьку, з якою разом навчався у Тернополі і проходив пластунські вишколи. Вона теж відбувала термін як член ОУН, але за участь у вбивстві польського міністра внутрішніх справ Броніслава Перацького.

Після падіння польської держави, ув’язнені вийшли на волю і у 1939-му році побралися й стали жити у Львові. У січні 1940 Михайло вступив на математичний факультет Львівського політехнічного інституту, з березня навчався також на мистецьких курсах.

Але, після 4-х місяців щасливого сімейного життя 22 березня 1940 р. за причетність до ОУН Сорока і Зарицька були заарештовані більшовиками.Катерина 2 вересня 1940 р. в тюрмі “Бригідка” народила сина Богдана (який згодом стане відомим художником-графіком). А у червні 1941, скориставшись військовими подіями, втекла з тюрми. Стала провідницею жіночої ОУН, була головою Українського Червоного Хреста УПА, зв’язковою Головнокомандувача УПА генерала Романа Шухевича. У 1947 році була арештована повторно і отримала 25 років таборів.

А Михайло Сорока 1947 року на Воркуті створив першу організацію опору політв’язнів під назвою “ОУН-Північ” (ще відому як “Заполярний Провід ОУН”), яка боролася за права політичних в’язнів, допомагала їм виживати, зберігати самобутність, готувала страйки й повстання. Головним досягненням підпільників були акції масової непокори адміністрації таборів, що призвело до поділу на окремі зони в системі ГУЛАГ: для кримінальних злочинців і для політв’язнів.У 1947-1948 рр. члени “ОУН-Північ” встановили зв’язок із підпільними групами найбільших концтаборів, а також із головним штабом УПА, який перебував тоді у Львівській області.

Також у цей час Сорока активно проводив “мобілізацію” воїнів УПА, які перебували в 1940-х у таборах Півночі. Пізніше саме ці “зонівські старшини” стали кістяком військ самооборони повсталих концтаборів Воркути, Норильська і Кенгіра. У 1948 році, по закінченню восьмирічного терміну ув’язнення, Михайлові вдалося потрапити у Львів де він уперше побачив уже дорослого сина, а з дружиною уже так і не зустрівся ніколи, доля виділила їм лише 4 місяці сімейного життя.

У Львові Сорока встановив зв’язок з командуванням УПА, яке рекомендувало йому повертатися на північ для продовження підпільної діяльності. Коли Михайлові вдалося налагодити добрий зв’язок з Романом Шухевичем – повернувся на Воркуту і продовжив організовувати підпільну боротьбу в концтаборах, збирати інформацію про склад концтаборів і військ, які їх охороняють.У травні 1949 р. Михайло повернувся у Львів, через зв’язкову Дарію Гусяк зустрічався з провідними діячами УПА.

Однак 29 липня був заарештований на вулиці Львова і постановою особливої наради МГБ СРСР виселений на спецпоселення в Красноярський край. Але він і звідти продовжував керувати підпіллям.

У зв’язку з публікацією на Заході спогадів колишніх політв’язнів, НКВД вийшло на організацію „ОУН-Північ”. І 15 грудня 1952 Сороку знову заарештували, 15 вересня 1953 засудили до смертної кари, яку 25 листопада замінили на 25 р. ув’язнення. “ОУН-Північ” не була викрита повністю, тому успішно продовжила свою діяльність і розрослася у велику організацію.У березні 1954 року почався новий табірний термін Сороки. два місяці сидів у Кірові, потім його через Свердловськ, Петропавловськ етапували у Жезказган, на поселення Кенгір у Південному Казахстані і там посадили в тюрму „Степлага”, де половину в’язнів становили українці і чверть – прибалти, засуджені за участь у національно-визвольній боротьбі. Умови утримання й робота тут були надзвичайно важкі.

У травні 1954 р. там почався страйк, який переріс у Кенгірське повстання. Головною силою повстання виступили українські та прибалтійські партизани. 42 дні — з 16 травня по 26 червня 1954-го — “політичні” тримали оборону, вигнавши табірну адміністрацію, висунувши низку соціальних і політичних вимог і обравши комісію для перемовин. Повстанці не допустили входження Михайла Сороки у цю комісію, щоб не підставити його під першочергову розправу. Він увійшов у конспіративний центр повстання, яке набуло такого розмаху, що на його придушення були відправлені танки.Після Кенґірського та інших повстань каральна система була реформована, дві третини в’язнів звільнені.

Скрізь, куди б Сорока не потрапляв, він підтримував в’язнів різних національностей, за що його назвали “патріархом політзеків”, організовував літературні, історичні, релігійні вечори. Збереглися його твори “Мистецька Прага”, “Мирон Зарицький”, філософський трактат “Інстинкти. Рефлекс. Етика” та деякі переклади.Його перекидали з місця на місце — у Тайшет (Іркутська область), Свердловськ, Казань, а взимку 1962 року етапували в мордовські табори.У середині 1960-х, щоби психологічно зламати і підірвати авторитет Сороки серед в’язнів, до нього застосували спосіб тиску, який КДБ використовував вкрай нечасто і тільки щодо особливо важливих персон. Його забрали із зони і під виглядом професора з Канади організували екскурсії та зустрічі з цікавими людьми в Києві, Львові, Тернополі, влаштували побачення з сином, рідними. Сороці показували, як красиво і вільно він може жити в радянській країні, якщо підпише щире розкаяння і заяву про відмову від своїх переконань. Але він відмовився, його побили і повернули в Мордовію.

Після повернення і двох інфарктів Михайло помер на руках Михайла Гориня.Його тіло привезли до лікарні сусідньої зони в Барашевому, де в жіночому відділенні відбувала свій 25-річний термін його дружина Катерина Зарицька. Табірне начальство повідомило, але не дозволило їй побачити тіло чоловіка, якого поховали на місцевому кладовищі. Аж 28 вересня 1991-го, його перепоховали у Львові, на Личаківському кладовищі.

Матеріали взяті із статті“Михайло Сорока: патріарх політв’язнів” О. ГаяДжерело: https://na-skryzhalyah.blogspot.com/